Жан-Люк Ґодар

Жан-Люк Ґодар народився 3 грудня 1930 року в 7-му окрузі Парижа, Франція, у заможній сім’ї швейцарських протестантів франко-швейцарського походження. Його батько Поль Ґодар був швейцарським лікарем, який володів приватною клінікою, а мати Оділь (уроджена Монод) походила з родини банкірів, пов’язаної з засновником Banque Paribas. У чотирирічному віці родина переїхала до Швейцарії через роботу батька, а під час Другої світової війни Ґодар провів більшу частину часу в Ньйоні, з таємними поїздками до маєтку діда на Женевському озері. Він навчався в школі в Ньйоні, а згодом у 1946 році повернувся до Парижа, де вивчав етнологію та фільмологію в Сорбонні, хоча не завершив формальну освіту. Його ранній інтерес до кіно сформувався під впливом есе Андре Мальро та журналу *La Revue du cinéma*, а в 1948 році він провалив бакалавріат, але склав перездачу.

Жан-Люк Ґодар — франко-швейцарський кінорежисер, сценарист, кінокритик і піонер французької Нової хвилі (Nouvelle Vague) 1960-х років, чиї інноваційні фільми радикально змінили наративне кіно, монтаж, звук і камеру. Як критик у журналі *Cahiers du Cinéma* під псевдонімом Ганс Лукас, він критикував “Традицію якості” французького кіно та прославляв голлівудських режисерів, як Альфред Гічкок і Говард Гоккс, що призвело до співпраці з Трюффо, Ріветтом і Ромеро. Його дебютний повнометражний фільм “На останньому подиху” (À bout de souffle, 1960) з Жан-Полем Бельмондо та Джин Сіберг став маніфестом Нової хвилі, з джамп-катами, імпровізованим сценарієм і алюзіями на американське кіно. Серед найвідоміших проектів — трилогія з Анною Каріною: “Вона живе своїм життям” (Vivre sa vie, 1962), “Банда аутсайдерів” (Bande à part, 1964) та “П’єро-лжець” (Pierrot le Fou, 1965), які вважаються одним з найвпливовіших корпусів у історії кіно. Ґодар створив групу Дзіґи Вертова (1969) для політичних фільмів, співпрацював з Джейн Фондою в “Все йде добре” (Tout Va Bien, 1972), а в 1980-х повернувся до наративного кіно з автобіографічними елементами. Пізніші роботи включають відео-есей “Історія(и) кіно” (Histoire(s) du cinéma, 1988–1998), 3D-фільм “Прощання з мовою” (Adieu au langage, 2014) та “Книгу образу” (Le Livre d’image, 2018). Його творчість вплинула на Квентіна Тарантіно, Мартін Скорсезе та Джорджа Лукаса, а чотири фільми увійшли до топ-100 *Sight & Sound* 2022 року.

У 1960 році Жан-Люк Ґодар отримав премію Жана Віго за “На останньому подиху”, яка вшановує авторів майбутнього. У 2010 році йому вручили почесний “Оскар” за життєві досягнення, хоча він не з’явився на церемонії. У 2018 році “Книга образу” принесла спеціальну Золоту пальмову гілку на Каннському фестивалі за фільм і всю кар’єру. Серед інших нагород — почесні “Сезари” (1987, 1998), Премія Імперіале Японської асоціації мистецтв за театр/кіно (2002), Золотий лев за життєві досягнення на Венеційському фестивалі, нагорода Європейської кіноакадемії за життєві досягнення та медаль Золотого орла від Сенату Італії за “Німеччина 90” (1991). У 1990 році — спеціальна нагорода від Національного товариства кінокритиків США. У опитуваннях *Sight & Sound* 2002 року він посів третє місце серед найкращих режисерів усіх часів.

Жан-Люк Ґодар народився в родині Поля Ґодара, швейцарського лікаря, який володів приватною клінікою в Швейцарії, та Оділь Монод, доньки банкіра Жюльєна Монода, засновника Banque Paribas. Родина мала заможне протестантське франко-швейцарське коріння; мати походила від родини банкірів, а серед родичів по материнській лінії — композитор Жак-Луї Монод, натураліст Теодор Монод та пастор Фредерік Монод. У Ґодара були три брати та сестри, включаючи сестру Рашель, яка заохочувала його до абстрактного живопису. Батьки розлучилися в 1948 році, коли Жан-Люк повернувся до Швейцарії після провалу іспитів. Він був кузеном екс-президента Перу Педро Пабло Кучинського та Алекса Кучинського. Ґодар одружився з актрисою Анною Каріною в 1961 році, з якою знявся в кількох фільмах, але шлюб розпався в 1965-му через бурхливі стосунки. У 1967 році одружився з актрисою Анне Віаземскі, яка знімалася в його стрічках, але розлучилися в 1979-му. З 1970 року до смерті він жив з режисеркою Анн-Марі М’євіль, з якою співзаснував компанію Sonimage у 1972 році; вони одружилися в 2010-х. Дітей не мав. Родина переживала фінансові труднощі в 1951 році, коли припинила підтримку після його бохемного життя, але пізніше пишалася успіхами.

Жан-Люк Ґодар помер 13 вересня 2022 року у віці 91 року в Ролле, Швейцарія, через процедуру асистованої смерті, яка є законною в країні; родичі зазначили, що він не був хворим, а просто виснаженим від множинних патологій. Його тіло кремували без церемонії прощання. Спадщина Ґодара продовжує жити через посмертні проекти та ретроспективи: у 2023 році на Каннському фестивалі прем’єрував короткометражний трейлер “Фальшиві війни” (Trailer of the Film That Will Never Exist: “Phony Wars”), 20-хвилинну співпрацю з Yves Saint Laurent, а в 2024-му — незавершений “Сценарії” (Scenarios), допрацьований оператором Фабрісом Арано та Жан-Полем Баттаджіа, з прем’єрою на Каннах. У 2019 році в Мілані відкрилася арт-інсталяція “Студія Орфея” (Le Studio d’Orphée) у Fondazione Prada, що реконструює його робочий простір. У 2025 році його фільми, як “На останньому подиху” та “П’єро-лжець”, увійшли до програм фестивалів, таких як 60-й Нью-Йоркський кінофестиваль та ретроспективи в Каннах і Венеції, з дискусіями про вплив на сучасне кіно. Спадщина Ґодара надихає режисерів, як Тарантіно (який назвав компанію A Band Apart на честь його фільму), і досліджується в теорії наративу; чотири його стрічки в топ-100 *Sight & Sound* 2022. Родина та колеги, як Анн-Марі М’євіль, зберігають архіви, а ECM Records видає саундтреки. Його смерть викликала глобальні триб’юти, підкреслюючи роль як лідера Нової хвилі та інноватора XX століття.