Єва Нейман народилася 21 червня 1974 року в Запоріжжі, Україна (тоді УРСР). Вона виросла в індустріальному місті в родині інженера та музикознавця. У 1991–1993 роках навчалася на факультеті психології та соціальної педагогіки Запорізького державного університету. У 1993 році переїхала до Німеччини, де вивчала право в Марбурзькому університеті, а з 1997 року — кінорежисуру в Німецькій академії кіно і телебачення (DFFB) у Берліні. Після закінчення академії вона оселилася в Берліні, але часто повертається до України для зйомок, особливо в Одесі, яка стала важливою темою її творчості. Станом на 2026 рік їй 51 рік, і вона продовжує працювати як незалежна режисерка.
Єва Нейман — авторка поетичного, повільного кіно, що поєднує елементи документалістики та художньої драми. Її дебютний повнометражний фільм «У річки» («At the River», 2007) був показаний на Московському міжнародному кінофестивалі. Найвідоміший її фільм — «Дом з башенкою» (2011, за повістю Фрідріха Горенштейна), драма про хлопчика в окупованому місті під час Другої світової війни, що отримала численні фестивальні нагороди. Інші ключові роботи — «Пісня пісень» (2015, про дорослішання дівчинки в Одесі) та документальний фільм «Привоз» (2024–2025, портрет одеського ринку під час війни, прем’єра на Берлінале та інших фестивалях). Вона також знімала короткометражки («Freeze» та інші), виступає як операторка та монтажерка своїх проєктів. Її стиль відзначають за чуттєвість, довгі плани, увагу до деталей повсякденності та глибокий гуманізм.
Єва Нейман отримала численні фестивальні нагороди за свої фільми. «Дом з башенкою» здобув Гран-прі на фестивалях у Локарно, Котбусе, Софії та інші призи (наприклад, за найкращу режисуру та операторську роботу). «Пісня пісень» отримала нагороди на фестивалях у Карлових Варах, Одесі та інших. Документальний «Привоз» (2025) був показаний на Берлінале та отримав визнання за автентичний портрет Одеси під час війни. Вона також брала участь у Berlinale Talents та інших програмах для режисерів. Її роботи регулярно входять до програм престижних фестивалів (Санденс, Берлінале, Локарно, Одеський МКФ), де відзначають її внесок у сучасне європейське авторське кіно.
Публічної детальної інформації про родину Єви Нейман практично немає — вона зберігає приватне життя в таємниці, фокусуючись виключно на творчості та фільмах. Відомо лише про її батьків (інженер та музикознавець), але даних про чоловіка/дружину, дітей чи братів/сестер у відкритих джерелах (Вікіпедія, Kinopoisk, інтерв’ю) немає. У своїх інтерв’ю та соцмережах вона не згадує сімейні аспекти, присвячуючи контент зйомкам, фестивалям та темам фільмів. Вона веде незалежний спосіб життя між Берліном та Україною, де її фокус — кіно та Одеса як культурний простір.
Станом на лютий 2026 року Єва Нейман (51 рік) продовжує працювати режисеркою в Берліні та Україні. Її останній документальний фільм «Привоз» (2024–2025) — портрет одеського ринку під час війни — отримав широку увагу після прем’єри на Берлінале та інших фестивалях, де вона давала інтерв’ю про сосуществование мирного та воєнного життя в Одесі. Фільм показують на Docudays UA, ОМКФ та інших платформах. Вона бере участь у промо, дискусіях та фестивалях, обговорюючи теми пам’яті, війни та одеської ідентичності. У майбутньому очікуються нові документальні чи ігрові проєкти, можливо, продовження теми Одеси чи воєнного досвіду, оскільки її стиль залишається актуальним у європейському авторському кіно. Вона веде Instagram (@eva.neiman) з мінімальною кількістю постів, де ділиться професійними оновленнями. Єва Нейман залишається однією з найцікавіших українсько-німецьких режисерок, чиї фільми поєднують особисту інтимність з універсальними темами горя та стійкості.
