Вероніка Дюпіна

Вероніка Олегівна Дюпіна народилася 24 червня 1998 року в Маріуполі, Донецька область, Україна. Вона виросла в творчій атмосфері рідного міста, де з дитинства захопилася театром, відвідуючи аматорську театральну студію неподалік від місцевого драмтеатру. У підлітковому віці Вероніка брала участь у шкільних виставах і фестивалях, що розвинуло її інтерес до акторства та імпровізації. У 2014 році, після початку війни на Донбасі, місто змінилося, але це не завадило їй продовжувати творчий шлях. У 2019 році вона закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю “актор театру ляльок” у майстерні Л. Каневської, після чого переїхала до Києва, щоб розвивати кар’єру.

Вероніка Дюпіна — українська акторка театру, кіно та дубляжу, відома ролями у воєнних драмах та молодіжних проектах, де вона часто втілює сильних, стійких жінок. Прорив стався з головною роллю фельдшерки Анни Андрющенко у фільмі “Я – Надія” (2023), натхненному реальними подіями про роботу медиків під час російського вторгнення; це була її перша головна роль, знята в умовах війни. Серед відомих проектів — роль у музичній драмі “Гуцулка Ксеня” (2019), де вона грала молодшу сестру головної героїні; епізод у sci-fi короткометражці “Простір” (2021); участь у молодіжній комедії “#LIKE4LIKE” (2020). Дюпіна також активно займається дубляжем, зокрема озвучувала персонажів у “Тебе не запрошено на мою бат-міцву” (2023). Її filmографія налічує понад 17 ролей, переважно другого плану, але з тенденцією до головних. Як акторка театру ляльок, вона грає в Київських театрах, поєднуючи кіно з живими виставами. Вероніка цінується за природність, емоційну глибину та відданість українському кіно в часи викликів.

Вероніка Дюпіна не має широко відомих престижних кінопремій, як “Золота дзиґа”, але її роль у “Я – Надія” принесла визнання в професійних колах за автентичність і внесок у просування історій про героїв війни. Фільм “Я – Надія” отримав схвальні відгуки на фестивалях, а Дюпіна була відзначена як одна з перспективних молодих актрис українського кіно. Під час навчання в КНУТКіТ брала участь у студентських конкурсах та фестивалях, де здобувала локальні нагороди за акторську майстерність. Її внесок у театр ляльок визнано в Київських театральних колах, але публічно доступна інформація про конкретні премії обмежена.

Вероніка Дюпіна виросла в Маріуполі в сім’ї, де творчість була частиною повсякденності, але деталі про батьків обмежені приватністю; відомо, що мати виїхала з окупованого міста до Італії після початку повномасштабного вторгнення, тоді як решта родини залишилася в Маріуполі під окупацією, що викликає в актриси постійне занепокоєння. Батько супроводжував її в останній візит додому на Різдво 2022 року, де вони відвідали драмтеатр, що стало болісним спогадом про зруйноване місто. Про братів чи сестер публічної інформації немає — Дюпіна не ділиться сімейними деталями в інтерв’ю, фокусуючись на кар’єрі. Вона неодружена і не має дітей, веде закритий спосіб життя, але наголошує на важливості родинних зв’язків як джерела сили під час війни. Квартира в Маріуполі була для неї “місцем сили”, де вона перезавантажувалася після зйомок. Актриса критикує артистів, які відвідують окуповані території, підкреслюючи лояльність до України та родини. Її переїзд до Києва у 2019 році став кроком до незалежності, але емоційний зв’язок з Маріуполем залишається сильним.

Станом на грудень 2025 року Вероніка Дюпіна, якій виповнилося 27, продовжує активну кар’єру в українському кіно та театрі, зосереджуючись на проектах про війну та жіночу силу, попри емоційні виклики через окупацію рідного Маріуполя. У 2024 році вона зіграла ключову роль у серіалі “Я – Надія” на телебаченні, де втілила фельдшерку, навчившись медичним маніпуляціям на зйомках, що стало для неї “експрес-школою медика”; серіал став хітом, зібравши аудиторію за автентичність і принісши номінації на фестивалях. Дюпіна завершила дубляж для кількох Netflix-проектів і готується до прем’єри нового фільму “Місто привидів” (2026), натхненного подіями в Маріуполі, де вона грає журналістку, що розслідує зникнення. У театрі ляльок вона ставить імпровізаційні вистави про стійкість, поєднуючи з майстер-класами для молодих акторів у КНУТКіТ. Актриса активно підтримує ЗСУ через благодійні заходи, збираючи кошти на медичне обладнання, та уникає соцмереж для приватності, але з’являється на інтерв’ю, як у УНІАН, де говорить про біль за родину в окупації. Серед планів — роль у міжнародному проекті про українську діаспору та повернення до Маріуполя після деокупації. Вероніка живе в Києві, фокусуючись на балансі творчості та психологічної підтримки, називаючи 2025 “роком надії та дій”. Вона також планує сольний концерт з піснями, натхненними війною, та співпрацю з європейськими режисерами.