Василь Стус

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. Він був четвертою та наймолодшою дитиною. У 1939 році родина переїхала до Сталіно (нині Донецьк), де минуло дитинство поета. Закінчив школу із золотою медаллю, а в 1959 році — історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту з червоним дипломом. Працював учителем, служив в армії, вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві, але був виключений через дисидентську діяльність. Із 47 років життя понад 13 провів у таборах, карцерах та слідчих ізоляторах. Помер 4 вересня 1985 року в таборі «Перм-36» під час голодування в карцері. Похований спочатку в безіменній могилі, а в 1989 році перепохований на Байковому кладовищі в Києві.

Василь Стус відомий як один з найвизначніших українських поетів другої половини XX століття, представник шістдесятників та дисидентського руху. Автор збірок «Зимові дерева» (самвидав, 1965), «Веселий цвинтар» (1970–1971), «Час творчості» (1972), шедевру «Палімпсести» (1971–1980) та інших творів, написаних переважно в ув’язненні. Його поезія поєднує інтелектуальну глибину, філософську рефлексію та гострий протест проти бездуховності тоталітарного режиму. Також писав прозу, літературну критику, перекладав іноземних авторів. Був активним правозахисником: підписував протести проти арештів інтелігенції, відмовився від радянського громадянства в 1979 році. Його творчість стала символом українського опору, а сам Стус — моральним авторитетом нації.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990, посмертно) за збірки поезій та правозахисну діяльність. Герой України (2005, посмертно) з врученням ордена «Золота Зірка». Посмертно реабілітований у 1990-х роках. Його ім’я носять вулиці, школи, бібліотеки в багатьох містах України; у 2021 році на його честь перейменовано проспект у Києві (колишній проспект Миколи Ватутіна). Творчість Стуса визнана світовим надбанням, перекладена багатьма мовами, вивчається в школах та університетах.

Батько — Семен Дем’янович Стус, мати — Їлина Яківна Стус (Сінківська), родина мала польське коріння по материнській лінії. Василь був наймолодшим з чотирьох дітей (старші сестри Палажка та Марія, брат Іван). У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх (Валентина Стус), яка стала його вірною підтримкою протягом усього життя. Вона пережила чоловіка майже на 37 років і померла в 2022 році. У шлюбі народився син Дмитро Стус (15 листопада 1966 року) — відомий літературознавець, дослідник творчості батька, директор музею та видавець його спадщини. Під час ув’язнення Стуса родина зазнавала переслідувань, але Валентина підтримувала чоловіка листами та візитами. Останнє побачення з дружиною відбулося навесні 1981 року.

Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в таборі «Перм-36», тому наразі не займається жодною діяльністю. Його спадщина зберігається в численних виданнях творів, музеях (зокрема в Києві та Львові), документальних фільмах («Мій Василю», «Стус у кадрі та за кадром») та книгах спогадів. У 2026 році продовжуються заходи до 88-ї річниці від дня народження: літературні вечори, виставки, перевидання «Палімпсестів» та інших збірок. Твори Стуса вивчаються в школах як обов’язкова програма, його вірші цитують у промовах президентів та громадських діячів. Фільми та серіали про нього (наприклад, «Мій Василю» 2021 року) періодично транслюють на телебаченні. Його ім’я — символ боротьби за свободу слова та незалежність України, а спадщина продовжує надихати нові покоління.