Тільда Свінтон

Тільда Свінтон (справжнє ім’я Кетрін Матільда Свінтон) народилася 5 листопада 1960 року в Лондоні, Англія. Вона походить з аристократичної шотландської родини: батько, сер Джон Свінтон, був відставним генерал-майором британської армії та лордом-лейтенантом Беруїкширу, а мати, Джудіт Балфур, мала австралійське походження. З дитинства Тільда відвідувала елітні школи, включаючи Queen’s Gate School у Лондоні та Fettes College в Единбурзі, а згодом вступила до Університету Кембридж, де в 1983 році здобула ступінь з соціальних і політичних наук. Під час навчання приєдналася до Комуністичної партії Великобританії та Шотландської соціалістичної партії, що відобразилося в її ранніх радикальних поглядах. Свінтон описує себе як шотландку, попри народження в Англії, посилаючись на дитинство в Шотландії та родинне коріння, яке сягає IX століття.

Тільда Свінтон — британська акторка, модель, художниця та активістка, відома еклектичними ролями в арт-хаусному кіно, блокбастерах та перформансах, що часто руйнують гендерні стереотипи. Її кар’єра почалася в 1980-х з експериментальних фільмів Дерека Джармена, як «Караваджо» (1986) та «Едвард II» (1991), за який вона отримала приз Венеційського фестивалю. Прорив стався з роллю в «Орландо» (1992) за Вірджинію Вулф, де вона грала персонажа, що змінює стать. Серед знакових проектів — Біла Відьма в трилогії «Хроніки Нарнії» (2005–2010), корпоративна юристка в «Майкл Клейтон» (2007), Древня в «Доктор Стрендж» (2016) та «Месники: Фінал» (2019), а також ролі в фільмах Веса Андерсона («Великий Будапештський готель», 2014) та Лука Гуаданьїно («Я люблю», 2009; «Піднесений сплеск», 2015). Свінтон відома колабораціями з модними брендами як Prada, перформансами (спала в скляній коробці в Serpentine Gallery, 1995) та просуванням ЛГБТК+ прав, екології та незалежного кіно. У 2025 році вона знялася в «Балада маленького гравця» з Коліном Фарреллом та озвучила камео в серіалі «Хлопці».

– Оскар за найкращу жіночу роль другого плану («Майкл Клейтон», 2008).
– BAFTA за найкращу жіночу роль другого плану («Майкл Клейтон», 2008) та BAFTA Scotland за найкращу жіночу роль («Молода Адам», 2004).
– Volpi Cup за найкращу жіночу роль («Едвард II», 1991).
– Золотий Лев за внесок у кіно (Венеційський фестиваль, 2020).
– Почесний Золотий ведмідь (Берлінале, 2025).
– European Film Award за найкращу жіночу роль («Я люблю», 2009).
– Спеціальна данина Museum of Modern Art (2013).
– Срібна медаль Telluride Film Festival (2011).
– Britannia Award за британського художника року (BAFTA/LA, 2008).
– Номінації: три на Золотий глобус, п’ять на SAG Award, п’ять на Critics’ Choice Award.

Тільда Свінтон походить з давньої шотландської аристократичної родини Свінтонів: батько, сер Джон Свінтон (1925–2018), служив у британській армії та був лордом-лейтенантом Беруїкширу, мати, Джудіт Балфур (1929–2012), мала австралійське коріння. У неї троє братів: Джеймс, Александр та Вільям, з якими вона підтримує близькі зв’язки, і родина виховувала її в атмосфері культури та дисципліни, але Свінтон критикує елітні інтернатні школи як «жорстокі». У 1989–2003 роках мала стосунки з шотландським драматургом та художником Джоном Бірном (на 20 років старшим), з яким у 1997 році народилися двійнята: дочка Онор Свінтон Бірн (акторка, знялася з матір’ю в «Я люблю» та «Піднесений сплеск») та син Ксав’єр Свінтон Бірн (працює в арт-департаменті фільмів, як «Зоряні війни»). Після розриву з Бірном пара залишилася друзями та співвихователями дітей у Nairn, Шотландія. З 2004 року Свінтон у стосунках з німецьким художником Сандро Коппом (на 18 років молодшим), якого зустріла на зйомках «Хронік Нарнії»; вони живуть разом з дітьми в Nairn, і Тільда описує це як «щасливу ситуацію» з акцентом на співчуття та свободу. Вона заснувала школу Drumduan у 2013 році для дітей, натхненна стейнерівським підходом.

На листопад 2025 року Тільда Свінтон, якій виповнилося 65 років, продовжує активну творчу діяльність, поєднуючи кіно, мистецтво та активізм, зосереджуючись на колабораціях з близькими режисерами та просуванні етичних тем. У 2025 році вона отримала Почесний Золотий ведмідь на Берлінале за життєві досягнення, номінована на Золотий глобус за роль у «Кімната поруч» (The Room Next Door) Педро Альмодовара (випущений у 2024, номінація 2025), де грає подругу, що стикається з смертю. Серед релізів — «Балада маленького гравця» (Ballad of a Small Player) з Коліном Фарреллом (2025), постапокаліптична драма «Кінець» (The End, прем’єра в Німеччині, березень 2025), камео в серіалі «Хлопці» (2024, озвучка) та колаборація з Dom Pérignon у кампанії «Creation is an Eternal Journey» (травень 2025). У червні 2025-го з Олів’є Сайяром створила перформанс «Embodying Pasolini» з костюмами П’єро Паоло Пазоліні, а в осені — кураторська виставка «Tilda Swinton – Ongoing» в Eye Filmmuseum (Амстердам), присвячена її колабораціям з Альмодоваром, Гуаданьїно, Джарманом, Джармушем та іншими, з новими роботами Лука Гуаданьїно (короткометражка та скульптура) та Апічатпонга Вірасетакула (інсталяція Phantoms). У листопаді вийшов документальний «Tilda Swinton: The Wildcards» про її кар’єру. Активістка Свінтон підтримує незалежність Шотландії, бойкот Ізраїлю (підписала Film Workers for Palestine у вересні 2025), критикувала Трампа на Берлінале (лютий 2025) та згадувала про 43 похорони від СНІДу в 1980–1990-х. Живе в Nairn з партнером Сандро Коппом та дорослими дітьми, планує проекти з Альмодоваром (другий фільм у Нью-Йорку, 2026), Вірасетакулом (Sri Lanka, натхненний Артуром К. Кларком) та Весе Андерсоном. У інтерв’ю The Talks (червень 2025) вона наголосила: «Кіно — це розмова з друзями, як родина», і фокусується на етичному кіно, екології та ментальному здоров’ї.