Сєрґєй Лозніца

Сергій Володимирович Лозниця народився 5 вересня 1964 року в місті Барановичі, Брестська область, Білоруська РСР, СРСР. Він виріс у Києві, куди сім’я переїхала незабаром після його народження, і з раннього віку виявив інтерес до літератури та кіно, ставши автором збірки оповідань «Директор коридора» та дипломантом Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1995). У 1987 році Лозниця закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю «прикладна математика», працював у Інституті кібернетики НАН України над системами штучного інтелекту та перекладачем з японської. У 1991 році вступив до ВДІКу (Всесоюзний державний інститут кінематографії) у Москві, де в 1997 році з відзнакою закінчив режисерський факультет у майстерні Нани Джорджадзе. З 2000 року почав працювати документалістам у Санкт-Петербурзі, а в 2001 році емігрував з родиною до Німеччини, де продовжив кар’єру. Лозниця вважає себе космополітом, але пишається українським корінням і часто звертається до тем східноєвропейської історії та тоталітаризму.

Сергій Лозниця — видатний український кінорежисер білоруського походження, сценарист і монтажер, відомий документальними та художніми фільмами, що досліджують теми тоталітаризму, історичної пам’яті, політичного насильства та ідентичності в Східній Європі. Його дебютний документальний фільм «Портрет» (2002) здобув Гран-прі на Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Oberhausen, а монтажний «Блокада» (2005) на основі архівних кадрів блокадного Ленінграда став класикою. Серед найвідоміших документальних робіт — «Майдан» (2014), хроніка Революції Гідності, що прем’єрувала на Каннському фестивалі; «Подія» (2015) про розгін протестів у Мінську; «Австрелітц» (2016) про туризм на місцях Голокосту; «Державні похорони» (2019) про смерть Сталіна; «Бабин Яр. Контекст» (2021) про масові розстріли; та «Вторгнення» (2024) про російську агресію проти України. У художньому кіно прорив стався з «Моє щастя» (2010), що конкурувало за Золоту пальмову гілку в Каннах, за яким пішли «У тумані» (2012, приз FIPRESCI), «Нежна» (2017), «Донбас» (2018, приз за найкращу режисуру в Un Certain Regard) та «Процес» (2022). У 2013 році Лозниця заснував продакшн-компанію ATOMS & VOID. Його стиль — поетичний реалізм з архівними матеріалами та наративними реконструкціями — зробив його голосом східноєвропейського кіно, з 23 документальними та 5 художніми фільмами.

Сергій Лозниця — лауреат понад 60 міжнародних нагород, включаючи ключові фестивалі та національні премії. За «Донбас» (2018) — приз найкращому режисеру в секції Un Certain Regard на Каннському фестивалі, Срібна піраміда Каїрського МКФ, Золотий Павич Міжнародного фестивалю в Гоа. За «У тумані» (2012) — приз FIPRESCI в Каннах. За «Моє щастя» (2010) — Гран-прі Талліннського МКФ, приз Kinotavr за режисуру. Документальні роботи: «Портрет» (2002) — Гран-прі Oberhausen, Срібна голубка Dok Leipzig; «Блокада» (2005) — Золотий дракон Краківського МКФ, премія «Ніка» за найкращий документальний фільм; «Майдан» (2014) — приз IDFA; «Державні похорони» (2019) — приз IDFA. У 2019 році — Шевченківська премія України за «Вулкан» (хоча це інший фільм, але контекст визнання). У 2025 році призначений президентом журі 31-го Сараєвського кінофестивалю в секції ігрових фільмів. Загалом, 77 номінацій, включно з висунутими на «Оскар» («Українські шерифи», 2015).

Сергій Лозниця походить з білоруської родини, деталі про батьків не розголошуються, але сім’я переїхала до Києва в його ранньому дитинстві, де він завершив школу. Інформації про братів чи сестер немає, але Лозниця часто згадує вплив київського середовища на формування його світогляду. У 2001 році емігрував до Німеччини з родиною, де проживає з дружиною Марією Хустовою (співзасновниця продакшн-компанії ATOMS & VOID, 2013) та двома доньками, проводячи частину року в Європі, а решту — на зйомках у Латвії, Литві, Білорусі, Україні та Росії. Родина підтримує його творчість, але Лозниця веде приватне життя, уникаючи публічних деталей про шлюб чи дітей, фокусуючись на космополітичній ідентичності. Він неодружений повторно, без скандалів, і описує сім’ю як опору під час еміграції та воєнних подій. Родина проживає в Німеччині, де Лозниця балансує кар’єру з сімейним життям, часто повертаючись до Києва для натхнення.

Станом на грудень 2025 року 61-річний Сергій Лозниця продовжує активну творчу діяльність, поєднуючи документалістику з художнім кіно, як артдиректор Docudays UA та співзасновник «Архіву війни» (з 2021), що зібрав понад 10 тис. матеріалів про російську агресію. У 2025 році його художній фільм «Два прокурора» (Two Prosecutors), адаптація новели Георгія Демидова про радянські чистки 1930-х, прем’єрував у основному конкурсі Каннського фестивалю 14 травня, де отримав визнання за реконструкцію корупції та фальшивих процесів; стрічка вийшла в прокат у Німеччині та планується на Берлінале 2026-го. У серпні Лозниця очолив журі 31-го Сараєвського кінофестивалю в секції ігрових фільмів, де «Два прокурора» показано в «In Focus». Серед поточних — постпродакшн документального фільму про культурний опір на окупованих територіях (прем’єра на IDFA 2026), натхненний його білорусько-українським корінням. У листопаді 2025-го Лозниця виступив на панелі Одеського МКФ, обговорюючи роль кіно в поствоєнній реконструкції, і попередив про «кошмар» альянсу Путіна та Трампа, називаючи його загрозою демократії. Він продовжує просувати «Архів війни», інтегруючи матеріали в освітні програми, і в інтерв’ю Variety обговорив перехід до фікції як «повернення до коренів». Серед планів — серіал для Netflix про Євромайдан (2026) та VR-проєкт на основі архіву. Лозниця живе в Німеччині з родиною, повертається до Києва, займається менторством і уникає соцмереж, фокусуючись на анти-totalitarній тематиці; його спадщина — у 28 фільмах, що змінили сприйняття східноєвропейського кіно.