Сара Поллі

Сара Еллен Поллі народилася 8 січня 1979 року в Торонто, провінція Онтаріо, Канада, у творчій сім’ї. Вона наймолодша з п’яти дітей: мати Діана Поллі (уроджена Макміллан) була актрисою та директоркою з кастингу, а вітчим Майкл Поллі — британським актором, який згодом став страховим агентом. З чотирирічного віку Сара почала кар’єру актриси за наполяганням матері, дебютувавши в фільмі “Один чарівний Різдво” (1985), натхненна старшим зведеним братом Марком Поллі. У підлітковому віці вона відвідувала Claude Watson Arts Program при школі Earl Haig Secondary School у Торонто, але покинула навчання в 17 років, щоб присвятити себе лівоорієнтованій політичній активності. Поллі вирізнялася інтелектом та прогресивними поглядами, часто критикуючи американську домінацію в канадському кіно, і в 1997 році працювала в кампанії кандидата від Нової демократичної партії Мела Воткінса. Її ранні ролі в серіалах “Рамона” (1988–1989) та “Дорога до Ейвонлі” (1990–1996) принесли перші номінації на Gemini Awards, заклавши основу для переходу від акторства до режисури.

Сара Поллі — канадська актриса, режисерка, сценаристка, продюсерка та політична активістка, відома передусім як оскароносна авторка сценарію та творецька сила інді-кіно з феміністичним та особистісним акцентом. Як дитяча актриса, вона здобула визнання ролями Сари Стенлі в серіалі “Дорога до Ейвонлі” (1990–1996), Ерики у “Екзотика” (1994) Атома Егойана та Ніци у “Солодке завтра” (1997), що принесли номінації на Genie Awards та визнання за нюансовані портрети травмованих героїнь. Серед ключових акторських робіт — Енн у “Іди” (1999), Енн у “Моє життя без мене” (2003; Genie Award за найкращу жіночу роль) та Барбара у “Світанок мерців” (2004). Перехід до режисури стався з короткометражками “Не думай двічі” (1999) та “Я кричу кохання” (2001; Genie Award), а дебютним повнометражним фільмом “Прочь від неї” (2006) за оповіданням Еліс Мьюр, де Поллі також адаптувала сценарій, номінований на Оскар. Її другий фільм “Візьми цей вальс” (2011) з Мішель Вільямс досліджує теми кохання та нудьги, а документальний “Історії, які ми розповідаємо” (2012) — автобіографічний розбір сімейних таємниць, що виграв приз Торонтської асоціації кінокритиків. Поллі також адаптувала “Псевдонім Грейс” (2017) для Netflix за Маргарет Етвуд та написала есе-колекцію “Біжи назустріч небезпеці” (2022). Найбільший успіх — “Жінки розмовляють” (2022) за романом Мір’ям Товз, де як режисерка та сценаристка зібрала зірковий каст (Рурі Вілсон, Джуді Денч, Френсіс Макдорманд), досліджуючи теми зґвалтувань та колективного рішення; фільм номінований на Оскар за найкращий фільм і приніс Поллі Оскар за найкращий адаптований сценарій. Її стиль — інтимний, філософський, з акцентом на жіночі голоси та травму, вплинув на канадське кіно, а політична активність включає кампанію проти корпоративної реклами на телебаченні та підтримку лівих ініціатив.

Сара Поллі — лауреатка численних престижних нагород, що підкреслюють її внесок як актриси, режисерки та сценаристки. У 2023 році вона виграла “Оскар” за найкращий адаптований сценарій за “Жінки розмовляють”, а фільм також номінований на “Оскар” за найкращий фільм; додатково — Critics’ Choice Award та Gold Derby Award за сценарій. За “Геть від неї” (2006) — номінація на “Оскар” та Canadian Screen Award за найкращу режисуру; Claude Jutra Award за найкращий дебютний фільм. “Історії, які ми розповідаємо” (2012) принесло приз Торонтської асоціації кінокритиків ($100,000), Best Documentary від Los Angeles Film Critics Association, National Board of Review та New York Film Critics Circle, а також WGA Award за сценарій. Як актриса — Genie Award за найкращу жіночу роль (“Моє життя без мене”, 2004), дві Gemini Awards (за “Дорога до Ейвонлі” та “Straight Up”, 1996), Boston Society of Film Critics Award за найкращу актрису другого плану (“Солодке завтра”, 1997). Серед інших — National Arts Centre Award (2013), зірка на Canada’s Walk of Fame (2010), звання Офіцера Ордену Канади (2013), чотири Canadian Screen Awards (включаючи за “Жінки розмовляють” у 2023: найкращий сценарій, режисура, жіночий сценарист). Поллі має понад 20 номінацій на Genie/Canadian Screen Awards та визнання від TIFF як однієї з топ-10 канадських фільмів за “Візьми цей вальс” та “Історії, які ми розповідаємо”.

Сара Поллі виросла в динамічній, але травматичній сім’ї: мати Діана Поллі (1942–1990), шотландсько-ірландського походження, була актрисою та директоркою з кастингу, яка померла від раку, коли Сарі було 11; Діана мала бурхливе життя, включаючи скандальний розлучення з першим чоловіком Джорджем Дінсом-Бучаном, після якого втратила опіку над дітьми (звідси зведені брат і сестра Сюзі та Джон Бучан, обидва в кіноіндустрії — Джон як кастинг-директор). Вітчим Майкл Поллі (1933–2018), британський актор, став страховим агентом; з ним Діана народила Марка (актор) та Джоанну Поллі, з якими Сара тісно спілкувалася, з’являючись разом у “Пригодах барона Мюнхгаузена” (1988). У 28 років Сара дізналася, що її біологічний батько — канадський кінопродюсер Гаррі Гулкін (1923–2012), результат роману матері в 1978 році в Монреалі; ця таємниця розкрита в “Історіях, які ми розповідаємо” (2012), де вся родина дала інтерв’ю, демонструючи прощення та єдність. Перший шлюб з монтажером Девідом Варнсбі (2003–2008) закінчився розлученням без дітей; вони разом працювали над “Найсумніша музика у світі” (2003). У 2011 році Поллі одружилася з адвокатом Девідом Сандомєрскі; пара має трьох дітей: доньку Єву (нар. 7 лютого 2012), сина та ще одну доньку (імена не розголошуються для приватності). Родина проживає в Торонто, де Сара балансує творчість з материнством, описуючи дітей як джерело натхнення; у мемуарах “Біжи назустріч небезпеці” (2022) вона розкрила сексуальне насильство від Джіана Гомеші у 16 років, але родина підтримала її. Поллі — атеїстка, але цінує сімейні зв’язки, часто залучаючи рідних до проектів.

Станом на грудень 2025 року 46-річна Сара Поллі продовжує кар’єру як режисерка та сценаристка, фокусуючись на інтимних, соціально значущих проектах, з поверненням до акторства в комедійному ключі. У березні 2025 року вона з’явилася як сама себе в епізоді серіалу “The Studio” (Apple TV+), створеного другом Сетом Рогеном, де зіграла сатиричну версію режисера на зйомках, виконуючи слепстик поруч з Кетрін О’Хара — перша роль за 15 років, натхненна досвідом “Women Talking”. У квітні 2025-го в інтерв’ю IndieWire Поллі обговорила спадщину “Візьми цей вальс” (2011), називаючи його “невдалим, але сміливим”, та складну спадщину Еліс Мьюр після скандалу з сином, адаптацію чиєї історії для “Прочь від неї” (2006). Серед поточних робіт — адаптація “Маленьких жінок” для Sony (з 2013, де Поллі замінила Олівію Мілч на сценарії), що перебуває в розробці з акцентом на феміністичний погляд на сестер Марч. У березні 2025-го Поллі спростувала чутки про участь у live-action “Bambi” для Disney, заявивши Vanity Fair, що мала лише “одну-дві розмови”, але не підписувала контракту, обравши інші проекти. Вона розвиває фільм про досвід сезону нагород після “Women Talking” (2022), натхненний “гарячою лінією” з колегами-письменниками, з неформальною “writers room” для гумористичного розбору Голлівуду. Поллі також продюсує серіал для Netflix на основі мемуарів та проводить лекції про травму в кіно, співпрацюючи з TIFF для ретроспектив. Живучи в Торонто з чоловіком Девідом Сандомєрскі та трьома дітьми, вона уникає соцмереж, фокусуючись на приватності, але активно підтримує феміністичні ініціативи, як кампанії проти насильства. Серед майбутніх планів — можливий документальний про канадське кіно та режисура для Hulu, з прем’єрою в 2026; Поллі описує сучасність як “період вдячності”, балансуючи творчість з родиною та активізмом.