Річард Е. Ґрант

Річард Е. Ґрант, народжений як Річард Ґрант Естергюзен 5 травня 1957 року в Мбабане, протекторат Свазіленд (нині Есватіні), виріс у творчій родині, де з дитинства оточений британською колоніальною культурою та африканськими пейзажами. Він старший син Генріка Естергюзена, голови освіти британської адміністрації в протектораті, та Леонне Естергюзен, домогосподарки, і має молодшого брата Стюарта. У підлітковому віці Ґрант пережив травматичний досвід, побачивши зраду матері з найкращим другом батька, що вплинуло на його мемуари та світогляд. Після школи в Свазіленді він вступив до Університету Кейптауна в ПАР, де вивчав англійську літературу та драму, закінчивши бакалаврат у 1979 році. У 1982 році переїхав до Лондона, щоб почати акторську кар’єру, взявши псевдонім “Е. Ґрант” на честь бабусі Естергюзен, і дебютував на сцені в театрі Bush Theatre.

Річард Е. Ґрант — британський актор, режисер, сценарист і ведучий, народжений у Свазіленді, який здобув культовий статус завдяки ролі алкоголіка-невдахи Візнaila у комедії Withnail and I (1987), що стала класикою британського кіно та його проривом. Він прославився ексцентричними, харизматичними персонажами в голлівудських проектах: графа Дракулу у Bram Stoker’s Dracula (1992) Френсіса Форда Копполи, Сіріуса Блека у Harry Potter and the Philosopher’s Stone (2001), Локі у Doctor Who (2012–2013, 2024) та зоряного генерала Прэйда у Star Wars: The Rise of Skywalker (2019). Ґрант отримав визнання за драматичні ролі, як Джек Гок у Can You Ever Forgive Me? (2018) навпроти Меліси Маккарті, за яку номінований на Оскар, та сера Джеймса Кеттона у Saltburn (2023) Емеральд Феннелл. Серед інших знакових робіт — озвучка у анімації The Gruffalo (2009), роль у Gosford Park (2001) Роберта Алтмана, The Iron Lady (2011) як Майкл Грінвуд, та серіали Game of Thrones (2016) як Ізембаро, A Series of Unfortunate Events (2019) як дядько Монті. Ґрант також режисер і сценарист автобіографічної драми Wah-Wah (2005), знятою в Свазіленді, та автор бестселерів-мемуарів, як With Nails (1995) та A Pocketful of Happiness (2022). У 2023 році він вів BAFTA Film Awards, демонструючи харизму ведучого.

Річард Е. Ґрант номінований на Оскар за найкращу чоловічу роль другого плану за Can You Ever Forgive Me? (2018), а також на BAFTA, Golden Globe та SAG Award у тій самій категорії. Він виграв Independent Spirit Award за найкращу чоловічу роль другого плану за Can You Ever Forgive Me? (2019), а також Evening Standard British Film Award за Withnail and I (1987). За Mauritius (2007) номінований на Tony Award за найкращу роль другого плану в п’єсі. У 1995 році його короткометражка Franz Kafka’s It’s a Wonderful Life виграла Оскар за найкращий короткометражний фільм. За A Pocketful of Happiness (2022) — бестселер Sunday Times. У 2025 році Blue Moon принесло номінацію на Golden Globe за найкращу роль другого плану в кіно. Визнаний у списку Time 100 найвпливовіших людей (2019).

Батьками Річарда Е. Ґранта є Генрік Естергюзен, голова освіти британської адміністрації в Свазіленді, який помер від раку у 1985 році, та Леонне Естергюзен, домогосподарка, яка пережила зраду в шлюбі та померла у 2019 році; їхні стосунки надихнули його мемуари. У Ґранта є молодший брат Стюарт Естергюзен, з яким вони виросли в Мбабане, зберігаючи близькі зв’язки через африканське коріння. У 1986 році Річард одружився з голосовим коучем Джоан Вашингтон, з якою познайомився в 1982 році на акторських курсах; пара мала двох дочок: Олівію (нар. 1989), яка працює кастинг-директором і вийшла заміж за Флоріана Гербста у 2024 році, та ще одну доньку від попереднього шлюбу Джоан, Том (нар. 1978), актора. Джоан померла від раку легень 4-го ступеня 2 вересня 2021 року у віці 75 років, після 35 років шлюбу, і Ґрант присвятив їй мемуари A Pocketful of Happiness. Після втрати дружини Річард живе з донькою Олівією в Лондоні, уникаючи нових романів і фокусуючись на сім’ї та кар’єрі. Родина підтримує його творчість, часто з’являючись на прем’єрах, і Ґрант носить два годинники: один від батька на час Свазіленду, інший від Джоан на лондонський час.

Наразі Річарду Е. Ґранту 68 років, і він активно поєднує акторство, літературу та ведення, фокусуючись на ролях ексцентричних персонажів та проектах про втрату, як він поділився в інтерв’ю The Guardian у жовтні 2024 про “відновлення після Джоан”. У 2025 році вийшов його фільм Blue Moon Річарда Лінклейтера (прем’єра в березні), де він грає Едді навпроти Ітана Гоуека як Лоренца Гарта, досліджуючи трагедію генія мюзиклу; стрічка отримала схвальні відгуки та номінацію на Golden Globe. Ґрант знявся у Death of a Unicorn (2025) з Полом Раддом та Дженою Ортегою як Одделл Леопольд, у The Thursday Murder Club (2025) як Боббі Таннер навпроти Гелен Міррен, та озвучив у 100 Nights of Hero (2025) як Бердмен. Серед серіалів — роль у Too Much (2025) на Netflix як Джонно Ратіґан, сатиричний британський бос, та Nautilus (2025) як Білий Раджа. У листопаді 2025 він виступив на Nevill Holt Festival з читанням мемуарів A Pocketful of Happiness, збираючи кошти на благодійність. Ґрант готується до Nuremberg (2025) як Девід Максвелл Файф, та Wildwood (2026) як голос. Серед планів — The Other Bennet Sister (2026) як містер Ґардінер, та моновистава про Джоан у 2026. Він продовжує адвокацію за психічне здоров’я через мемуари та соцмережі, де має мільйони фоловерів, та підтримує доньку Олівію після її весілля. Ґрант проживає в Лондоні з Олівією, подорожує для зйомок, займається садівництвом та веде щоденник, називаючи 2025 роком “карману щастя” на честь дружини.