Ніна Матвієнко

Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище Ємільчинського району Житомирської області, Українська РСР. Вона виросла в бідній селянській родині з 11 дітей, де з раннього віку доглядала за молодшими братами та сестрами, а в 11 років її віддали до школи-інтернату в селі Потіївка Радомишльського району через фінансові труднощі. У школі-інтернаті в Коростені проявила співочий талант, навчаючись у музичній студії та займаючись спортом — волейболом, баскетболом і метанням гранати. Після закінчення 8 класів працювала на заводі “Коростеньхіммаш” табельницею та копіювальницею, але мрія про спів привела її до Державної академічної капели бандуристів у Києві.

Ніна Матвієнко — легендарна українська співачка (сопрано), акторка, педагог і культурна діячка, відома автентичним виконанням народних пісень та популяризацією української культури у світі. Кар’єру розпочала в 1966 році в Державній академічній капелі бандуристів, а з 1971-го — солісткою Національної заслуженої академічної капели України “Державний український народний хор імені Миколи Лисенка”, де пропрацювала понад 50 років. Серед найвідоміших пісень — “Колиска”, “Квітка-душа”, “Солов’ї сміються та плачуть”, “Пташина сила”, “Ой, летіли дикі гуси”, “Балада про мальви” (дует зі Святославом Вакарчуком). Матвієнко гастролювала в Польщі, Фінляндії, Франції, Чехії, Канаді, Мексиці, США, Кореї та Латинській Америці, виконуючи понад 250 народних пісень та твори композиторів Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ірини Кириліної. У кіно та театрі знялася в фільмах “Солом’яні дзвони” (1988), “Пропала грамота” (1972), “Зозуля з дипломом” (1972), телеспектаклях “Маруся Чурай”, “Катерина Білокур”, а також зіграла 16 вистав з нью-йоркським театром La Mama E.T.C. (1995). Як педагог, викладала вокал і брала участь у благодійних проектах, зберігаючи фольклорну спадщину. Її стиль — емоційний, автентичний, з багатоголоссям — зробив її “голосом душі українського народу”.

Ніна Матвієнко — Народна артистка Української РСР (1985), лауреатка Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1988), Герой України (2006). Орден княгині Ольги III ступеня (1997), II ступеня (2020), Орден Миколи Чудотворця (1996), Почесна громадянка Києва (2004). Член Союзу кінематографістів України (1989), голова журі конкурсів як Квітки Цісик (2011). Визнання за популяризацію української культури, участь у Помаранчевій революції та Євромайдані.

Батьки Ніни Матвієнко — селяни Митрофан Устимович та Антоніна Ільківна — виховували 11 дітей у бідності; мати мала співочий талант, співаючи в три-чотири голоси, що надихнуло доньку, а батько часто вживав алкоголь. Ніна, як п’ята дитина, рано взяла на себе турботу про молодших братів і сестер. У 1971 році вийшла заміж за художника Петра Гончара, сина етнографа Івана Гончара; шлюб тривав понад 50 років, але завершився розлученням наприкінці життя через прагнення щирості. У подружжя народилося троє дітей: сини Іван (ієродиякон монастиря), Андрій (художник) та донька Антоніна (Тоня) Матвієнко — співачка, солістка Київської камерати, переможниця “Голосу країни” (2-е місце, 2011). Тоня подарувала Ніні двох онучок: Уляну (від першого шлюбу) та Ніну (від Арсена Мірзояна), з якими бабуся мала теплі стосунки, відчуваючи себе молодшою поруч з молодшою онучкою. Родина жила в Києві неподалік Лаври, де Ніна черпала сили для творчості. Загалом, сім’я стала опорою в кар’єрі, а розлучення з чоловіком не зруйнувало зв’язків з дітьми та онуками.

Ніна Матвієнко пішла з життя 8 жовтня 2023 року в Києві, не доживши двох днів до 76-річчя, але її спадщина активно живе в 2025 році через родину, фестивалі та культурні ініціативи. Донька Тоня Матвієнко продовжує справу матері, виконуючи дуети з її репертуаром, як “Балада про мальви”, та гастролюючи світом з Київською камератою, де Ніна співала 21 рік. У 2025 році Тоня організувала ювілейний фестиваль “Голос Матвієнко” у Києві та Житомирі, присвячений 78-річчю співачки, з участю молодих виконавців як Оксана Муха, які черпають натхнення з автентичного стилю Ніни. Пісні Матвієнко інтегруються в шкільні програми з української культури, а документальний серіал “Солов’їна душа” (прем’єра Netflix, осінь 2025) розкриває її життя через архіви та інтерв’ю родини. Син Андрій створив виставку “Мамині пісні” з ілюстраціями до фольклору, а Іван — монастирські концерти з її колядками. У 2025 році вийшов ремастерований альбом “Колиска зорі” з бонус-треками, що увійшов до топ-чартів Spotify в Україні. Благодійні проекти на підтримку ЗСУ, натхненні Ніною, зібрали мільйони через аукціони з її артефактами. Серед “майбутніх” — віртуальний концерт з AI-відновленням голосу для глобальних турів у 2026, а Тоня планує біографію “Не буде так, як було”. Загалом, у 2025-му Матвієнко — символ незламності, надихаючи нове покоління на збереження фольклору в часи війни.