Ніколас Віндінґ Рефн

Ніколас Віндінґ Рефн народився 29 вересня 1970 року в Копенгагені, Данія, у творчій родині кінематографістів: батько Андерс Рефн — режисер і монтажер, відомий співпрацею з Ларсом фон Трієром, а мати Вібеґе Віндінґ — оператор. У віці восьми років родина переїхала до Нью-Йорка, де юний Ніколас провів підлітковий період, натхненний вуличною культурою та кіно 1980-х, що сформувало його стиль — мінімалістичний, насильницький і візуально яскравий. Після повернення до Данії в 18 років він вступив до Данської кіношколи, але без формальної освіти дебютував у 24 роки з кримінальним трилером “Пушер” (1996), знятим на мінімальний бюджет, що стало культовим феноменом і запустило його кар’єру. Рефн часто називає себе “фетишистом кіно”, обираючи проекти за особистим резонансом, і його стиль, відомий як “Refn-esque”, поєднує нео-нуар, жахи та екзистенційну драму з впливом від Кеннета Енґера, Жана-П’єра Мельвіля та Джона Г’юза.

Ніколас Віндінґ Рефн — видатний данський режисер, сценарист і продюсер, відомий візуально приголомшливими, гіпернасильницькими фільмами, що досліджують теми маскулінності, злочинності та екзистенційного жаху, з акцентом на нео-нуар і стилізоване насильство. Його кар’єра розпочалася з трилогії “Пушер” (1996–2005), де він зобразив копенгагенське кримінальне підзем’я з сирим реалізмом, ввівши акторів як Мадс Міккельсен і Златко Бурич; перший фільм став культовим, вигравши FIPRESCI на Сараєвському фестивалі 2000. Проривом стала біографічна драма “Бронсон” (2008) з Томом Гарді, за якою пішов містичний “Вальгалла: Зростання” (2009) з Міккельсеном, що прем’єрував на Венеційському фестивалі та визначив його “Refn-esque” естетику. Глобальну славу приніс нео-нуар “Драйв” (2011) з Райаном Гослінгом, що отримав овації в Каннах і став іконою 2010-х з саундтреком у стилі ретро-сінті-поп. Серед знакових робіт — “Тільки Бог пробачає” (2013) з Гослінгом у Таїланді, документалізований дружиною у “Моє життя, зняте Ніколасом Віндінґ Рефном” (2014); психологічний хорор “Неоновий демон” (2016) з Ел Фаннінг, що змагався за “Золоту пальмову гілку” в Каннах. На телебаченні — серіал “Занадто старий, щоб померти молодим” (2019) для Amazon з Майлзом Теллером і “Копенгагенський ковбой” (2023) для Netflix, його перша данська робота з часів “Пушер”, з магічним реалізмом у криміналі. Рефн також реставрував класику, як “Пушер” у 4K (2024), прем’єрувавши на Венеції, та створив короткометражку “Доторк грубої” (2022) для Prada з родиною.

Ніколас Віндінґ Рефн — лауреат престижних нагород, серед яких Cannes Film Festival Award за найкращого режисера за “Драйв” (2011), BAFTA Award номінація за найкращу режисуру (2012), Grand Prize на Sydney Film Festival за “Тільки Бог пробачає” (2013). Для “Пушер” (1996) — FIPRESCI Prize на Sarajevo Film Festival (2000), Best Lighting на Robert Festival; для “Fear X” (2003) — International Fantasy Film Award за найкращий сценарій на Fantasporto (2004). Серед досягнень — два lifetime achievement awards: від Taipei International Film Festival (2006) та Valencia International Film Festival (2007), Emerging Master Award від Philadelphia International Film Festival (2005). Номінації включають Palme d’Or за “Тільки Бог пробачає” (2013) та “Неоновий демон” (2016), César Award (2006), Bodil Awards за “Пушер” (2000). Загалом понад 20 нагород і 30 номінацій, що підкреслюють його статус візіонера, відомого провокаційними, стилізованими роботами.

Батьки Ніколаса Віндінґ Рефна — видатні данські кінематографісти: батько Андерс Рефн, режисер і монтажер, відомий роботами з Ларсом фон Трієром, а мати Вібеґе Віндінґ, оператор, що передали сину любов до кіно з дитинства; напівбрат — музикант Каспер Віндінґ. Родина переїхала до Нью-Йорка в 1978 році, де Ніколас провів юність, натхненний вуличним життям, але повернулася до Данії для його освіти. Щодо власної родини, Рефн одружений з 2007 року з актрисою та документалісткою Лів Корфіксен (нар. 1973), яка знімалася в його ранніх фільмах “Пушер”, “Блідер” та “Fear X”, і зняла документальний “Моє життя, зняте Ніколасом Віндінґ Рефном” (2014) про зйомки “Тільки Бог пробачає” в Таїланді, де вся родина жила шість місяців. У пари двоє дочок: Лола Корфіксен і Ліззілу Корфіксен, які знімалися в короткометражці “Доторк грубої” (2022) для Prada, демонструючи сімейну творчу динаміку. Рефн часто залучає родину до проектів, як переїзд до Бангкока чи Копенгагена, але Лів підкреслює виклики балансу між кар’єрою та материнством, прагнучи не втратити ідентичність. Подружжя живе в Копенгагені, де Рефн описує себе як “суперстиційного” з контактами з “позаземними” через роботу, але фокусується на сім’ї як опорі; дочки надихають його на проекти з магічним реалізмом.

На листопад 2025 року Ніколас Віндінґ Рефн, якому виповнилося 55, повертається до повнометражного кіно після паузи з 2016 року, фокусуючись на провокаційних проектах з елементами жахів, сексу та насильства, паралельно з сімейним життям у Копенгагені. Нещодавно, 23 квітня 2025, Neon анонсувала його новий фільм “Her Private Hell”, де Рефн пише та режисує, з акторами Софі Тетчер, Чарльзом Мелтоном, Крістін Фростет, Гавана Роуз Лю, Дугреєм Скоттом, Дієго Кальвою, Аой Ямадою, Шіолі Кутсуною та Хідетоші Нішідзімою; зйомки почалися 8 травня в Токіо (англійською та японською), завершилися в липні, прем’єра очікується на Каннах 2026, з акцентом на “багато блиску, сексу та насильства”. Серед поточних занять — нагляд за 4K-реставрацією трилогії “Пушер” (2024), прем’єрувавшої на Венеційському фестивалі, та продюсерство BBC “Славні п’ятірки” (2023–2025). Родина стабільна: з дружиною Лів Корфіксен святкують 18-річчя шлюбу, дочки Лола та Ліззілу (підлітки) залучені до творчості, як у “Доторку грубої” (2022). Рефн продовжує телебачення: після “Копенгагенського ковбоя” (2023) з документальним “Nightcall” (2023) планує нові серіали, але кіно — “мати всіх медіумів”. Серед майбутніх проектів — можливий шпигунський трилер “The Avenging Silence” (анонс 2024, зйомки TBD), короткометражки для брендів як MV Augusta “Beauty is Not a Sin” (прем’єра на Венеції 2024) та реставрації класики як “The Burning Hell” (1974). Він займається активізмом за ментальне здоров’я, натхненний кризами, та колекціонує exploitation-фільми; чистий прибуток $20 млн від “Драйву” та серіалів. Його фокус — на інтердисциплінарних історіях з позаземними мотивами, балансуючи провокацію з родинним спокоєм.