Наталія Ужвій

Наталія Михайлівна Ужвій народилася 8 вересня 1898 року в місті Любомль на Волині (тоді Волинська губернія Російської імперії).
Вона була найстаршою дитиною в багатодітній селянській родині працівника залізниці.
Дитинство пройшло частково біля Варшави, куди переїхала родина через роботу батька, а згодом — у Золотоноші на Черкащині.
Померла 22 липня 1986 року в Києві у віці 87 років і похована на Байковому кладовищі.

Наталія Ужвій — видатна українська актриса театру та кіно, одна з найяскравіших зірок українського сценічного мистецтва XX століття.
Вона зіграла понад 200 ролей у театрі та близько 20 у кіно, працювала в театрах «Березіль» Леся Курбаси, Київському театрі імені Івана Франка (з 1936 року — провідна актриса).
Найвідоміші театральні ролі: Ганна в «Украдене щастя» Івана Франка, Катерина в пам’ятнику Шевченку в Харкові (послужила моделлю для скульптури).
У кіно прорив — роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга» (1943, за повістю Ванди Василевської), який отримав міжнародні нагороди в США.
Інші помітні фільми: «Тарас Трясило» (1926), «Назар Стодоля» (1936), «Майська ніч» (1940), «Як гартувалася сталь» (1942).
Ужвій відома глибокою психологічною грою, поетичністю та трагізмом, її називали «поетесою української сцени».

Наталія Ужвій — Народна артистка СРСР (1944), Герой Соціалістичної Праці (1973).
Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за ролі в виставах останніх років.
Двічі лауреатка Сталінської премії (1946, 1949) за театральні ролі та кінематограф.
Нагороджена орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та іншими.
Фільм «Райдуга» з її участю отримав призи американських кінокритиків (1944).
У 2008 році Національний банк України випустив ювілейну монету на її честь.

Батьки — Михайло Максимович Ужвій (працівник залізниці) та Олена Павлівна Косміна, прості хлібороби з Волині, щирі українці.
Наталія була найстаршою з восьми дітей у багатодітній родині, мала братів і сестер, зокрема брата Євгенія.
Перший шлюб — з поетом-футуристом Михайлем Семенком (розстріляний у 1937 році), від нього син Михась (Михайло, помер молодим у 1951 році від менінгіту).
Другий шлюб — з актором Євгеном Пономаренком (молодший на 11 років), тривав близько 50 років, до смерті актриси; він прийняв її сина як рідного.
Дітей від другого шлюбу не було, але родина була близькою та підтримувала Наталію в кар’єрі.
Ужвій пережила трагедії: репресії чоловіка та смерть сина, що глибоко вплинули на її життя.
Актриса тримала особисте в приватності, але сімейні зв’язки були важливими для неї.

Наталія Ужвій померла в 1986 році, але її спадщина активно зберігається в українській культурі.
Її ролі в театрі імені Франка та фільмах залишаються класикою, регулярно згадуються в ретроспективах і показах.
У 2023 році до 125-річчя відбулися ювілейні заходи, виставки та публікації про життя актриси.
У 2008 році випущена ювілейна монета НБУ, а в Любомлі планували меморіальні дошки (будинок народження зруйнований у 2015).
Документальний фільм Сергія Параджанова «Наталія Ужвій» (1957) та книги спогадів актриси перевидаються.
Її образ Катерини в харківському пам’ятнику Шевченку — ікона українського мистецтва.
У сучасному театрі та кіно Ужвій надихає актрис на глибоку психологічну гру та патріотизм.
Спадщина вивчається в контексті історії українського театру, авангарду та радянської епохи, залишаючись еталоном майстерності.