Марчелло Мастроянні

Марчелло Вінченцо Доменіко Мастроянні народився 28 вересня 1924 року в маленькому містечку Фонтана-Лірі, регіон Лаціо, Італія. Він виріс у скромній родині столяра Отторіно Мастроянні та домогосподарки Іди Іролле; сім’я незабаром переїхала до Турина, а потім до Риму, де минули його дитинство та юність. Під час Другої світової війни Марчелло потрапив до німецького полону, але втік і переховувався у Венеції. Після війни він вступив до Римського університету на архітектурний факультет, але кинув навчання на четвертому курсі, щоб присвятити себе акторству та театру. Він дебютував у кіно як епізодичний актор у 1939 році в фільмі «Маріонетки», а професійну кар’єру почав у театрі під керівництвом Лукіно Вісконті.

Марчелло Мастроянні — один з найвизначніших італійських акторів, ікона світового кіно, відомий як «латинський коханець» та alter ego Федеріко Фелліні. Він зіграв понад 140 ролей у фільмах, серед яких культові картини Фелліні: журналіст Марчелло Рубіні в «Солодкому житті» (La Dolce Vita, 1960), режисер Гвідо Ансельмі в «8½» (1963), а також у «Місті жінок» (1980), «Джинджер і Фред» (1985) та «Інтерв’ю» (1987). Запам’ятався ролями в «Розлученні по-італійськи» (1961) П’єтро Джермі, «Особливий день» (1977) Етторе Сколи з Софі Лорен, «Очі чорні» (1987) Микити Міхалкова, «Білі ночі» (1957) Луккіно Вісконті та численних комедіях і драмах з Софі Лорен («Вчора, сьогодні, завтра», «Шлюб по-італійськи»). Мастроянні часто грав чарівних, меланхолійних, невпевнених чоловіків середнього віку, що стало його фірмовим образом. Він знявся в понад 170 фільмах, співпрацюючи з найкращими режисерами світу — від Фелліні та Антоніоні до Сколи, Міхалкова та Руїса.

Марчелло Мастроянні тричі номінувався на «Оскар» за найкращу чоловічу роль: за «Розлучення по-італійськи» (1961), «Особливий день» (1977) та «Очі чорні» (1987) — перший актор, номінований за неангломовну роль. Він двічі виграв приз за найкращу чоловічу роль на Каннському кінофестивалі (1970 — «Драма ревнощів», 1987 — «Очі чорні») та двічі — на Венеційському кінофестивалі. Актор отримав два BAFTA Awards, два «Золоті глобуси», премію «Срібна стрічка» від італійських критиків, премію Фелікс за внесок у європейське кіно (1988), орден За заслуги Італійської Республіки (Cavaliere di Gran Croce) та численні інші нагороди. З 1998 року на Венеційському фестивалі вручають премію імені Марчелло Мастроянні найкращому молодому актору/акторці. Його внесок у кіно визнаний як один з найвизначніших у 20 столітті.

Марчелло Мастроянні був одружений з 1948 року з акторкою Флорою Карабеллою (Flora Carabella), з якою познайомився в університеті; шлюб тривав до його смерті в 1996 році, хоча вони жили окремо з 1970-х. У них народилася донька Барбара Мастроянні (нар. 1951), яка стала акторкою та режисеркою. Найтриваліший і найвідоміший роман Мастроянні — з французькою акторкою Катрін Деньов (1968–1972), від якої в 1972 році народилася донька К’яра Мастроянні, також відома акторка («Мрії про Аріель», «Добрий хлопець», «3 життя і лише одна смерть»). Після розриву з Деньов Мастроянні мав стосунки з іншими акторками (Фей Данавей, Клаудія Кардинале, Урсула Андресс), але з 1976 року до смерті жив з італійською режисеркою та письменницею Анною Марією Тато (Anna Maria Tatò), яка зняла про нього документальний фільм «Марчелло Мастроянні: Я пам’ятаю, так, я пам’ятаю» (1997). Молодший брат Руджеро Мастроянні був відомим кіномонтажером і актором.

Марчелло Мастроянні помер 19 грудня 1996 року в Парижі у віці 72 років від раку підшлункової залози. Його остання роль — у фільмі «Подорож на початок світу» (1997) Мануела де Олівейри, випущеному посмертно. Станом на 2026 рік акторові могло б виповнитися 101 рік, але він давно пішов з життя, залишивши величезну спадщину в кіно. Його фільми регулярно транслюються, вивчаються в кіношколах і переглядаються новими поколіннями — особливо класика Фелліні, яка продовжує впливати на сучасних режисерів. У 2024 році відзначали 100-річчя від дня народження Мастроянні численними ретроспективами, документальними фільмами та статтями. Доньки Барбара та К’яра зберігають його пам’ять, а К’яра продовжує акторську кар’єру. Нових проектів, пов’язаних з ним, не планується, але його образ як «обличчя Італії» та символу європейського чоловіка залишається живим і актуальним.