Інґрід Тулін

Інґрід Тулін — шведська акторка, режисерка та сценаристка, яка народилася 27 січня 1926 року в місті Соллефтео, Онгерманланд, Швеція [citation:4][citation:7]. Вона була донькою Адама Туліна, рибалки, та Нанни Тулін [citation:4]. У дитинстві вона займалася балетом, а в 1948 році була прийнята до Королівського драматичного театру в Стокгольмі, де вивчала акторську майстерність [citation:3][citation:4]. Разом з Ґретою Гарбо та Інґрід Бергман вважається однією з найвидатніших шведських акторок міжнародного рівня [citation:3][citation:6].

Інґрід Тулін є акторкою, яка найбільш відома своєю багаторічною співпрацею з культовим режисером Інґмаром Бергманом. Вона з’явилася у восьми його фільмах, зокрема в таких стрічках, як ‘Сунична галявина’ (1957), ‘Чародій’ (1958, де вона більшу частину фільму грала, одягненою як хлопець), ‘Причастя’ (1962), ‘Мовчання’ (1963) та ‘Шепіт і крик’ (1972) [citation:3][citation:7]. Поза співпрацею з Бергманом вона знялася в міжнародних проектах, зокрема в фільмі Вінченцо Міннеллі ‘Чотири вершники Апокаліпсису’ (1962) та в історичній драмі Лукіно Вісконті ‘Загибель богів’ (1969) [citation:1][citation:7]. Її голлівудська кар’єра була затьмарена тим, що в фільмі ‘Чотири вершники Апокаліпсису’ її голос дублювала Анджела Ленсбері [citation:6][citation:10].

У 1958 році Інґрід Тулін разом із Бібі Андерссон, Євою Дальбек та Барбро Юрт аф Урнес отримала нагороду Каннського кінофестивалю як найкраща акторка за фільм ‘Межа життя’ [citation:3][citation:6]. У 1964 році вона стала першою лауреаткою шведської національної кінопремії Guldbagge в категорії ‘Найкраща акторка’ за роль у фільмі ‘Мовчання’ [citation:4][citation:7]. У 1974 році вона отримала спеціальну премію ‘Давид ді Донателло’ за фільм ‘Шепіт і крик’, розділивши її з Гаррієт Андерссон, Карі Сільван та Лів Ульман [citation:3]. Крім того, того ж року вона була номінована на премію BAFTA як найкраща акторка другого плану за роль у ‘Шепоті й крику’ [citation:7]. У 1980 році вона очолювала журі 30-го Берлінського міжнародного кінофестивалю [citation:4]. Премію ‘Оскар’ вона не отримувала.

Інґрід Тулін була донькою Адама Туліна, рибалки, та Нанни Тулін, і виросла в північній Швеції [citation:4][citation:5]. Вперше вона одружилася зі шведським актором та режисером Класом Сільвандером у 1952 році, але цей шлюб тривав лише три роки [citation:6][citation:7]. У 1956 році вона вийшла заміж за Гаррі Шейна, австрійського єврейського біженця, винахідника та співзасновника Шведського кіноінституту [citation:2][citation:6]. Подружжя прожило разом 30 років, але розлучилося в 1989 році; вони не мали спільних дітей [citation:5][citation:7]. Тулін купила квартиру в Парижі на початку 1960-х років, а згодом придбала будинок у Сан-Феліче-Чирчео, Італія [citation:5]. З 1970 року вона стала постійною резидентом Сакрофано під Римом, де жила в розкішній жовтій віллі [citation:3][citation:5].

Останні роки життя Інґрід Тулін провела в Італії, де продовжувала займатися творчістю, працюючи як режисерка та викладачка акторської майстерності [citation:3]. У 1982 році вона поставила автобіографічний фільм ‘Зламане небо’ (Broken Sky), який отримав нагороду за найкращий дебютний фільм на Чиказькому міжнародному кінофестивалі [citation:3]. У 1991 році вона востаннє з’явилася на екрані в італійській стрічці Марко Феррері ‘Будинок посмішок’, де зіграла мешканку будинку пристарілих, яка знаходить кохання [citation:1][citation:7]. На початку 2000-х років вона повернулася до Швеції для лікування від раку. Інґрід Тулін померла 7 січня 2004 року в Стокгольмі, не доживши 20 днів до свого 78-річчя [citation:5][citation:6]. Її спадщина як однієї з найвидатніших ‘бергманівських жінок’ залишається незмінною, а її внесок у світовий кінематограф є неоціненним.