Григір Тютюнник

Григір Михайлович Тютюнник — український письменник-прозаїк, перекладач та педагог, який належить до покоління шістдесятників [citation:1][citation:3]. Він народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині в селянській родині [citation:3][citation:8]. Дитинство майбутнього письменника було сповнене тяжких випробувань, зокрема Голодомору 1933 року, арешту батька в 1937-му та наслідків війни [citation:4][citation:8]. Григір Тютюнник — молодший брат письменника Григорія Тютюнника, і через випадковість при реєстрації обоє отримали однакове ім’я — Григорій, тому молодшого згодом почали називати Григором [citation:2][citation:3].

Григір Тютюнник відомий насамперед як майстер психологічної новели та автор проникливих творів про життя українського села [citation:1][citation:6]. Його перша публікація — новела «В сумерки» російською мовою в журналі «Крестьянка» (1961), але після прочитання словника Бориса Грінченка він назавжди перейшов на українську мову [citation:1][citation:8]. Дебютною книжкою стала збірка «Зав’язь» (1966), а згодом вийшли «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978) [citation:3][citation:6]. Найвідоміші повісті письменника — «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1979), написані на основі його власних дитячих спогадів, зокрема важкої подорожі 1942 року пішки з Донбасу на Полтавщину [citation:1][citation:8].

У 1980 році Григір Тютюнник був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко в степу» [citation:1][citation:6]. У 1989 році, посмертно, письменника відзначено Державною премією імені Тараса Шевченка за «Твори» у двох томах [citation:3][citation:6]. Журнал «Сельская молодежь» також нагороджував його медаллю «Золоте перо» за багаторічну творчу співпрацю [citation:6].

Григір Тютюнник народився в родині селян Михайла Васильовича Тютюнника (теслі за фахом) та Ганни Михайлівни Тютюнник (до шлюбу Сивокінь) [citation:3]. 30 листопада 1937 року батька заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації, і він не повернувся; лише 1958 року його реабілітували посмертно [citation:1][citation:4]. Після арешту батька Григора взяв на виховання його дядько Филимон Тютюнник з родиною, який жив на Донбасі [citation:3][citation:4]. У Харківському університеті Григір познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Василівною Корецькою, яка була однокурсницею з українського відділення [citation:4]. Саме завдяки дружині та братові Григорію він остаточно перейшов на українську мову [citation:4]. У подружжя народилося двоє синів — Михайло та Василь [citation:3][citation:4].

Григір Тютюнник пішов з життя 6 березня 1980 року у Києві, покінчивши з собою у віці 48 років [citation:1][citation:6]. Причиною трагедії стала неможливість реалізувати свій талант в умовах радянської цензури та постійного тиску на нього як на письменника, адже його ім’я занесли до «чорних списків» і твори не публікували [citation:4][citation:5]. Похований письменник на Байковому кладовищі в Києві [citation:3]. Творча спадщина Григора Тютюнника невелика за обсягом (близько 40 новел, 5 повістей), але її цінність надзвичайно висока — його твори перекладено багатьма мовами світу, вони входять до шкільної програми й залишаються взірцем української прози [citation:6][citation:8]. На честь письменника названо вулиці в різних містах України [citation:5].