Ґаспар Ное

Ґаспар Ноє народився 27 грудня 1963 року в Буенос-Айресі, Аргентина, в родині відомого аргентинського художника, письменника та інтелектуала Луїса Феліпе Ноє італійського походження та соціальної працівниці Нори Мерфі ірландського походження. У дитинстві сім’я часто переїжджала: спочатку до Нью-Йорка, де вони жили на Блікер-стріт у Грінвіч-Віллідж, а згодом до Парижа, де Ґаспар вивчав кіно та філософію в Національній школі Луї Люм’єра. З ранніх років він захоплювався мистецтвом завдяки батькові, а в 13 років знявся в короткометражці “Carne” (1971), що стала основою для його майбутнього повнометражного дебюту. У 1987 році познайомився з режисеркою Люсіль Ажихалилович, з якою почав творчу співпрацю, що триває досі. Після закінчення школи в 1985 році Ноє створив перші короткометражки, як-от “Luna de hiel” (1990), що виграла премію в Каннах, і почав працювати над довгостроковими проектами.

Ґаспар Ноє — аргентинсько-французький режисер, сценарист, кінематографіст і продюсер, один з ключових представників “Нової французької екстремистської хвилі”, відомий провокативними, візуально інтенсивними фільмами з темами насильства, сексу, смерті та психологічного занурення. Його дебютний повнометражний фільм “Carne” (1991) виграв премію критики на Yubari Fantastic Film Festival, а прорив стався з “Я стою сам” (Seul contre tous, 1998), де через монолог м’ясника досліджував теми самотності та агресії, що принесло визнання на Critics’ Week у Каннах. Серед найвідоміших проектів — “Незворотний” (Irréversible, 2002) з Монікою Беллуччі та Венсаном Касселем, зворотна хронологія та 10-хвилинна сцена зґвалтування, що шокувала глядачів і виграла премію за монтаж у Каннах; психоделічна “Випадково” (Enter the Void, 2009) про потойбічне життя в Токіо; еротична драма “Любов” (Love, 2015) у 3D про сексуальні стосунки; “Кульмінація” (Climax, 2018) про танцюристів під ЛСД, що виграла Art Cinema Award у Directors’ Fortnight; “Вихор” (Vortex, 2021) про старіння з Дарреном Арнофскі-стилем; “Lux Æterna” (2019) з Шарлоттою Генсбур як сатира на моду. Ноє також знімав музичні відео для The Weeknd, Travis Scott та Sky Ferreira, а його стиль — сенсорне перевантаження, пряме звернення до глядача та філософські теми — робить його культовим автором кіно.

Ґаспар Ноє удостоєний премії за найкращий монтаж за “Незворотний” (2002) на Каннському кінофестивалі, а також Art Cinema Award за “Кульмінацію” (2018) у Directors’ Fortnight. Серед досягнень — премія критики за “Carne” (1991) на Yubari International Fantastic Film Festival, номінація на Золоту пальмову гілку за “Я стою сам” (1998) на Critics’ Week, премія Louis Delluc за “Випадково” (2009), визнання від Sitges Film Festival за внесок у жахи (2015) та премія за найкращий фільм на Göteborg Film Festival за “Любов” (2016). У 2025 році став членом журі Runway AI Film Festival, що підкреслило його вплив на інновації в кіно. Загалом, станом на грудень 2025 року, він має понад 20 перемог і 30 номінацій на преміях, включаючи César, Independent Spirit та FIPRESCI, роблячи його одним з найпровокативніших режисерів сучасності.

Батьками Ґаспара Ноє є Луїс Феліпе Ноє, видатний аргентинський художник, письменник та інтелектуал італійського походження, чиї твори вплинули на візуальний стиль сина, та Нора Мерфі, соціальна працівниця ірландського походження, яка забезпечувала емоційну стабільність у мандрівному дитинстві. У Ґаспара є сестра Паула Ноє, яка не пішла в мистецтво, але підтримує брата; родина часто переїжджала між Аргентиною, США та Францією, що сформувало його космополітичну ідентичність. З 1990-х років Ноє перебуває в цивільному шлюбі з французькою режисеркою Люсіль Ажихалилович, з якою познайомився в 1987 році на студентському фестивалі; пара разом понад 35 років, співпрацює в проектах (вона монтувала “Незворотний” та “Випадково”), але не має дітей, фокусуючись на творчості — Ноє жартував, що “кіно — наша єдина дитина”. Раніше мав романи з моделями та актрисами, як-от Аїша Шакр, але з Ажихалилович веде стабільне життя в Парижі. Сім’я близька до батьків Ноє, які надихали його на філософські теми, і Ґаспар пишається аргентинським корінням, часто згадуючи вплив батька на естетику. Загалом, родина Ноє — творчий союз, де мистецтво є пріоритетом, без публічних скандалів.

Станом на грудень 2025 року Ґаспар Ноє завершує зйомки документального фільму про кіноіндустрію, натхненного “Vortex” (2021), з фокусом на реальні історії творців, прем’єра запланована на Берлінале 2026-го; паралельно працює над ігровим проектом “Molly In The Darknet”, психологічним трилером про віртуальну реальність та ідентичність, з teaser’ом на Instagram у 2024-му, зйомки стартують навесні 2026-го від продюсерів Vincent Maraval та Edouard Weil. У жовтні 2025-го з’явився в ролі камео у “The Ice Tower” Люсіль Ажихалилович, четвертому фільмі дружини з Маріон Котіяр, прем’єра відбулася на Нью-Йоркському кінофестивалі з 87% на Rotten Tomatoes за атмосферу та перформанси. Ноє став членом журі Runway AI Film Festival (червень 2025, Нью-Йорк та Лос-Анджелес), де хвалив AI як “нове психоделічне інструмент”, і зняв короткометражку для фестивалю про генероване кіно. Серед недавніх подій — перевидання саундтреку “Climax” з невипущеною піснею Thomas Bangalter (2025), що увійшла до топ-10 чартів електронної музики. Майбутні плани включають музичне відео для Travis Scott та можливий 3D-проєкт про старіння. У 61 рік Ноє живе з Люсіль у Парижі, уникає соцмереж, черпаючи натхнення з подорожей та філософії; у інтерв’ю Cahiers du Cinéma (листопад 2025) він говорив про AI: “Це як ЛСД для камери — хаос, але геніальний”. Загалом, фокус на експериментах, балансуючи провокацію з інноваціями, наголошуючи: “Кіно — це сенсорний шок для душі”.