Джафар Панагі

Джафар Панагі (перс. جعفر پناهی) народився 11 липня 1960 року в місті Міане (Міанех), провінція Східний Азербайджан, Іран, у робітничій сім’ї азербайджанського походження.
Він виріс у бідному районі південного Тегерана з чотирма сестрами та двома братами; батько працював маляром будинків.
З дитинства Панагі захоплювався кіно, відвідував сеанси попри заборони батька, а в юності знімав короткометражки та служив в армії під час ірано-іракської війни.
Він вивчав кіно в Інституті інтелектуального розвитку дітей та юнаків у Тегерані, де познайомився з Аббасом Кіаростамі, та пізніше в Іранському університеті радіомовлення.

Джафар Панагі — іранський кінорежисер, сценарист і монтажер, один з лідерів «нової хвилі» іранського кіно, відомий гуманістичними фільмами про соціальні проблеми Ірану, зокрема долю жінок, дітей та бідних.
Він починав як асистент Аббаса Кіаростамі, а міжнародне визнання здобув дебютним повнометражним фільмом «Біла куля» (1995).
Найвідоміші роботи: «Коло» (2000), «Багряне золото» (2003), «Офсайд» (2006), «Таксі» (2015), «Три обличчя» (2018), «Нема ведмедів» (2022) та «Це була лише випадковість» (2025).
Панагі знімав фільми таємно попри заборону влади з 2010 року, часто використовуючи неігрові елементи та сам граючи в своїх стрічках.
Він став одним з чотирьох режисерів в історії, хто виграв головні призи трьох великих європейських фестивалів: Канн, Венеції та Берліна.
Його творчість — це свідчення про іранське суспільство, цензуру та боротьбу за свободу вираження.

«Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю за фільм «Це була лише випадковість» (2025).
«Золотий ведмідь» Берлінале за «Таксі» (2015).
«Золотий лев» Венеціанського кінофестивалю за «Коло» (2000).
«Золота камера» Канн за найкращий дебют («Біла куля», 1995).
Премія Сахарова за свободу думки від Європарламенту (2012).
Срібний ведмідь за найкращий сценарій («Закрита завіса», 2013) та інші нагороди на фестивалях у Локарно, Сінгапурі тощо.
У 2025 році три нагороди Gotham Awards за «Це була лише випадковість».

Джафар Панагі виріс у великій робітничій родині: батько — маляр, мати — домогосподарка, чотири сестри та два брати.
Він одружений, має дружину Тагі Азаді (вона супроводжувала його на Каннах 2025) та доньку (з’явилася з ним на фестивалі).
Син Панах Панагі — також режисер, відомий фільмом «Вдар ногами і тікай» (2021).
Родина завжди підтримувала Джафара в його боротьбі з цензурою; під час ув’язнень та домашнього арешту вони залишалися поруч.
Панагі рідко ділиться деталями приватного життя, але згадує матір і домашніх улюбленців (як ігуану Іггі в короткометражці).
Він підкреслює важливість сімейних зв’язків у своїх фільмах та інтерв’ю.
Загалом, родина Панагі — джерело натхнення та опори в умовах репресій.

Станом на грудень 2025 року Джафар Панагі перебуває за кордоном, просуваючи свій фільм «Це була лише випадковість», який здобув «Золоту пальмову гілку» в Каннах та три нагороди Gotham Awards.
Він планує повернутися до Ірану попри новий вирок: у грудні 2025 іранський суд заочно засудив його до одного року ув’язнення та дворічної заборони на виїзд за «пропаганду проти системи».
Панагі продовжує заявляти, що не розглядає еміграцію та повернеться додому після промо-туру.
Режисер неодноразово ув’язнювався (останнім разом 2022–2023, звільнений після голодування), але не припиняє знімати фільми таємно.
Його стрічки залишаються критикою авторитарного режиму, натхненням для дисидентів та символом боротьби за свободу мистецтва.
У 2025 році Панагі став резидентом Франції, але зберігає зв’язок з Іраном.
Він бере участь у фестивалях, дає інтерв’ю та готується до можливих нових проектів.
Загалом, Джафар Панагі — символ опору цензурі, один з найвпливовіших режисерів сучасності.