Аня Брайен

Аня Брайен народилася 12 липня 1940 року в Осло, Норвегія, в родині письменника Ганса Брайена [citation:1][citation:3]. Вона здобула освіту в Університеті Осло, а згодом — у престижній французькій кіношколі IDHEC у Парижі (1962-1964) [citation:1][citation:3]. У кіно Брайен почала працювати як асистентка режисера, зокрема у Нільса Мюллера та Геннінга Карлсена на фільмі «Голод» (Sult, 1966) [citation:1][citation:3]. Вона також знімалася в невеликих ролях і працювала на різних позиціях: менеджеркою виробництва, скрипт-супервайзеркою [citation:2][citation:3].

Аня Брайен відома як одна з найвпливовіших норвезьких режисерок і сценаристок, яка разом із Вібеке Леккеберг та Лайлі Міккельсен сформувала «жіноче обличчя» норвезької нової хвилі [citation:2]. Всесвітню популярність їй приніс фільм «Жінки» (Hustruer, 1975) — своєрідна феміністична відповідь на стрічку Джона Кассаветіса «Чоловіки» (Husbands, 1970) [citation:1][citation:3][citation:7]. Цей комерційно успішний фільм отримав визнання критиків і мав два продовження: «Жінки — десять років потому» (1985) та «Жінки III» (1996) [citation:3][citation:6]. Її дебютний повнометражний фільм «Зґвалтування» (Voldtekt, 1971) брав участь у Каннському кінофестивалі та отримав схвальні відгуки за майстерне поєднання соціальної критики з новаторською нелінійною оповіддю [citation:2][citation:3]. Серед інших відомих робіт Брайен — «Серйозна гра» (1977), «Спадщина» (1979), яка змагалася за «Золоту пальмову гілку» в Каннах, «Полювання на відьом» (1981), що брала участь в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю, та «Бумажний птах» (1984) [citation:1][citation:2][citation:4]. Крім ігрового кіно, Брайен здобула визнання завдяки документальним і короткометражним фільмам [citation:3][citation:6].

Аня Брайен отримала низку престижних нагород. 1979 року її фільм «Спадщина» (Arven) був номінований на «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю та здобув Приз екуменічного журі [citation:2][citation:3][citation:7]. Фільм «Жінки — десять років потому» отримав норвезьку національну кінопремію Amanda в категорії «Найкращий фільм» 1986 року [citation:2][citation:6]. Короткометражна документальна стрічка «Побачити човен під вітрилом» (2000) була відзначена Prix UIP Berlin на Берлінському міжнародному кінофестивалі 2001 року та нагородою за найкращий ігровий короткометражний фільм на Toronto Worldwide Short Film Festival [citation:2][citation:6]. Брайен також є лауреаткою премії Filmkritikerprisen, премії імені Джіни Крог (Gina Krog Award) та Почесної нагороди комітету Amanda (The Amanda Committee’s Honorary Award) [citation:5][citation:6].

Аня Брайен народилася в родині письменника Ганса Брайена [citation:1]. Вона використовувала сімейну історію у своїй творчості: її короткометражний документальний фільм «Сольворн» (Solvorn, 1997) було створено на основі серії світлин, зроблених її бабусею в Норвегії між 1908 та 1913 роками [citation:2][citation:3]. З 2014 по 2018 рік Брайен перебувала у стосунках із норвезьким політиком Торвальдом Столтенбергом [citation:5]. Інформації про дітей чи інші деталі особистого життя акторка не розголошує.

Аня Брайен є однією з найвпливовіших і найшанованіших режисерок в історії норвезького кіно [citation:6]. Її кар’єра, що розпочалася в 1960-х роках, охоплює понад п’ять десятиліть. Хоча її останні відомі роботи датуються 2012 роком (документальний короткометражний фільм «З історії жувальної гумки»), фільми Брайен продовжують демонструвати на міжнародних кінофестивалях, зокрема на щорічному фестивалі Lumière у Ліоні, де її стрічки регулярно входять до програми ретроспектив [citation:6][citation:7]. Вона проклала шлях для цілого покоління кінематографісток, запропонувавши сучасний, сміливий і критичний жіночий погляд, що допоміг утвердити норвезький кінематограф на світовій мапі [citation:6][citation:7].